Професія педагога висуває серйозні вимоги до емоційної сторо­ни його особистості. Це робота серця і нервів, де потрібне буквально щоденне і щогодинне витрачання величезних душевних сил.

Наявність емоційного напруження особливо яскраво проявля­ється в молодих учителів. Напружені ситуації педагогічної діяльності викликають у них неадекватність в оцінюванні того, що відбувається, імпульсні дії щодо учнів, сприяють формуванню таких особистісних рис, як безініціативність, пасивність, відчуття власної професійної непридатності. Емоційні стани, що переживаються, часто супроводжу­ються яскраво вираженими вегетативними реакціями: тремором рук, помітними змінами в міміці й тонусі обличчя, прискореним серцебит­тям. Це негативно позначається на самопочутті педагога, спричиняє сильне перевтомлення, зниження працездатності.

В окремих випадках емоційне напруження досягає критично­го моменту, коли молодий педагог утрачає самовладання і вдається до пасивно-захисних (сльози) або агресивних (окрики, нервове ходіння класом, різкий стукіт по столу та ін.) проявів. Подібні емоційні реакції присутні, на жаль, і в діяльності досвідчених педагогів, коли перева­жають способи розрядки емоцій на робочому місці, у класі, що робить таких учителів практично професійно непридатними.

Учитель у своїй діяльності повинен прагнути до успішного розв'язання поставлених перед ним завдань, незалежно від негативних чинників, що впливають на нього, зберігати самовладання і залишати­ся для учнів прикладом в особистісному плані. Проте зовнішня заборо­на емоцій, коли всередині відбувається бурхливий емоційний процес, не сприяє заспокоєнню, а навпаки, підвищує емоційне напруження і негативно позначається на здоров'ї.

Учителювання як професійна група відзначається вкрай низьки­ми показниками фізичного і психічного здоров'я. За даними багатьох досліджень, навіть у молодих учителів частими є звернення до медич­них установ у зв'язку з розвитком захворювань серцево-судинної систе­ми, виразкових захворювань шлунково-кишкового тракту, захворювань неврогенного характеру (нервові виснаження, неврози). Для вчителів із стажем роботи 15—20 років характерні «педагогічні кризи», «виснажен­ня», «вигоряння».

В останні 20 років інтерес дослідників привертає специфічний вид професійного захворювання осіб, які працюють із людьми (лікарів, педагогів, психологів, вихователів, працівників торгівлі, керівників, менеджерів та ін.),— синдром емоційного вигоряння. Як ми вже зазна­чали вище, у наш час емоційне вигоряння розуміють як механізм психологічного захисту, вироблений людиною у формі повного або часткового виключення емоцій у відповідь на дії, що травмують пси­хіку. Емоційне вигоряння є набутою професійною поведінкою, що дозволяє людині економно дозувати і витрачати енергетичні й емоційні ресурси. Викладене вище примушує серйозно замислитися про охоро­ну здоров'я вчителя, його професійне довголіття. Професійна допомога при емоційному вигорянні припускає застосування лікарських препа­ратів і різних видів психотерапії. Проте вчителеві в більшості випадків потрібна не медична допомога, а соціально-психологічна — з вироб­лення необхідних якостей і навичок, спрямованих на збереження емо­ційних резервів організму.

У знятті зайвого емоційного напруження в професійній діяльності педагога чільне місце посідає систематична робота з підвищення рівня його емоційної культури. Найважливішими показниками емоційної культури педагога є високий рівень розвитку емоційної стійкості, емпа-тії та емоційної гнучкості педагога.

Високий рівень емоційної стійкості дозволяє протистояти розвитку синдрому емоційного вигоряння й емоційного напруження в профе­сійній діяльності. Проте вчителеві, який постійно співпрацює з дітьми в педагогічному процесі, окрім емоційної стійкості необхідна емо­ційна чуйність, рухливість, артистизм, тобто емоційна гнучкість, що визначається як оптимальне (гармонійне) поєднання емоційної екс­пресивності (чуйності) й емоційної стійкості вчителя. Під емоційною експресивністю розуміється виразність, закладена в рухах, жестах, ході, міміці, мовленні.

Позитивне, комфортне спілкування вчителя з учнями можливо за достатньо грамотного уміння педагога виражати перед учнями свої почуття, розкривати свій внутрішній світ. Емоційна пасивність учи­теля, відсутність яскравої емоційності, вираженої в мовленні, міміці, пантоміміці, викликає незадоволеність школярів уроком, небажання вчитися, а отже, провокує конфліктні ситуацій.

Для педагога важливо знати і помічати особливості власної екс­пресії: свободу чи обмеженість рухів, скупість чи відвертість жестів, одноманітність чи гнучкість інтонацій тощо. Розрізняють такі форми експресії: м'яку, в'язку та жорстку.

М'яка експресія доречна та прийнятна для оточуючих. Людина, для якої характерна м'яка експресія, досконало володіє мімікою обличчя, у якій переважають спокійні форми, немає різких рухів очима, брова­ми, губами. У той же час обличчя достатньо рухоме й виразне, голос ллється спокійно й рівно. У ньому немає різких змін тембру й інтона­цій, проте він багатий фарбами та відтінками. Рухи голови, рук, тулуба підпорядковані змісту мовлення і тому, що відбувається, вони спокійні, стримані, руки рухаються по малому і середньому колу жестикуляцій. Хода граціозна, м'яка, легка.

В'язка експресія відзначається недостатнім емоційно-інформацій­ним навантаженням і комунікабельністю. Присутні зазвичай зазнають проблем у розпізнаванні емоцій, виражених у в'язкій формі. В'язка експресія проявляється в невиразній міміці, одноманітності голосових інтонацій, бідних і скутих рухах тіла.

Жорстка експресія характеризується одноманітною мімікою облич­чя (обличчя-маска) або обличчя підкреслено реагує на те, що відбува­ється в оточенні. Голос під час жорсткої експресії звучить одноманітно, на одній ноті — високій або низькій. Корпус тіла, руки, голова або напружені, або малорухливі, або рухаються нервово, різко. Під час жор­сткої експресії емоційна енергія не виходить назовні, а супроводжуєть­ся могутніми навантаженнями на різні групи м'язів і внутрішні органи.

Під час жорсткої експресії переважає маска офіційності, мімічної незворушності, емоційної сухості. Часто це суворий вираз обличчя з насупленим лобом, стислими губами, напруженою нижньою щеле­пою. Таке обличчя-маска у педагога, на їхню думку, сприяє хорошій поведінці й успішності учнів. Поступово маска «приростає» до обличчя, і вчитель уже назавжди з'являється перед класом у такому спеціально створеному образі.

Міміка педагога повинна бути рухомою, різноманітною та динаміч­ною. Злість, ненависть, роздратування, презирство не можуть ставати змістом мімічного образу, оскільки негайно набувають свого продов­ження в міміці дітей. Їм передаються стани настороженості, агресив­ності, емоційної неврівноваженості. Діти люблять людей із доброзич­ливим виразом обличчя, високим рівнем зовнішньої емоційності. Експресивно виражена доброзичливість, щира й відкрита усмішка сприяє плідному діалогу, встановленню контакту з дитиною. Майбутній педа­гог потребує спеціально спрямованої роботи, щоб мова експресії в ньо­го набувала м'яких форм, була достатньо зрозумілою, виразною і захо­плювала учнів позитивними емоціями.

Емоційна гнучкість здатна пожвавити справжні емоції, контролю­вати негативні, сприяти гнучкості поведінки, нестандартності, твор­чості. Ця якість особистості називається також динамізмом. Вона має принципове значення для професійної діяльності вчителя. Проявля­ється динамізм в ініціативі й гнучкості педагога, умінні легко встанов­лювати емоційний контакт з іншими, швидко й чітко орієнтуватися в змінах ситуації та змінювати стратегію своєї педагогічної дії. З іншого боку, емоційна гнучкість — це здатність учителя правильно розуміти, щиро приймати переживання учнів, виявляти до них теплоту й співчут­тя, тобто емпатійні якості особи. Емпатія — утворення системне, яке містить віддзеркалення та розуміння емоційного стану іншої людини, співпереживання або співчуття до іншого й активну допоміжну пове­дінку. Ця здатність педагога проявляється в таких характеристиках, як доброзичливість, пошана до дітей, чуйність і дбайливість, емоційна сприйнятливість і розуміння.

Основу емпатії складають емоційна чуйність, розум і раціональне сприйняття навколишнього. Раціональне в емпатії виявляється в при­четності — в увазі до іншого, у спостеріганні за іншим, сприйнятті його властивостей і станів. Емоційний компонент емпатії пов'язаний із розумінням іншого на підставі свого емоційного досвіду, за допо­могою емоційних асоціацій і перенесень. У той же час емпатія — це здібність до співчуття: відобразити почуття, прийняти його, не розчи­няючи повністю почуття іншого у своїх почуттях, тобто це поняття має більший відтінок інтелектуальності, ніж емоційності. У цьому випадку прояв емпатії не сприяє розвитку синдрому емоційного вигоряння.

Емпатичні якості часто недостатньо представлені в структурі осо­бистості педагога. Учителі з нерозвиненою емпатією нерідко припуска­ються педагогічної нетактовності, нездатності поглянути очима дити­ни, удаються до невиправданих покарань або моралізування.

Емпатія, як і будь-яке емоційне явище, піддається розвитку й удоско­наленню. Цю здатність учителя можливо й необхідно розвивати за допо­могою спеціальних навчальних і коригувальних програм. Головні умови розвитку емпатійних властивостей особистості: участь суб'єкта в кон­фліктній системі взаємин, здатність актуалізувати гуманістичну спря­мованість на іншу людину. Цьому сприяють проведення тренінгів сен­ситивності, розв'язання проблемних педагогічних завдань, рольові ігри.

Емоційна культура відображає рівень професійної майстерності, емоційну зрілість особистості і впливає на імідж педагога. У ньому повинні бути присутніми педагогічний такт, самоконтроль емоційного стану і зовнішньої експресії, емпатичні якості особистості. У результаті позитивного, емпатійного ставлення з боку педагога й активного про­яву цього ставлення (експресії) відбувається підвищення самооцінки дитини, а також профілактика конфліктних ситуацій і стресових станів учителя і дитини в процесі навчання.

Вправи на розвиток емпатії

Вправа «Зрозумій іншого»

Кожен учасник повинен упродовж 2—3 хвилин описати настрій кого-небудь у групі. Уявити, відчути цю людину, її стан, емоції, пережи­вання й усе це викласти на папері. Потім усі описи зачитуються вголос і підтверджується їх достовірність.

Вправа «"Люблячий" погляд»

Один учасник виходить за двері. Його завдання — повернувшись до кімнати, визначити, хто з групи дивиться на нього «люблячим» поглядом (їх ведучий обирає у його відсутність — 2—3 осіб). Потім оби­рається інший учасник, який відгадуватиме. Кількість тих, хто дивити­меться «люблячим» поглядом, збільшується.

Вправа «Епітети»

Для роботи знадобиться набір фотографій із зображенням людей, що перебувають у різних емоційних станах. Кожний учасник отримує фото певного емоційного стану. Потрібно уважно розглянути фото­графії та охарактеризувати їх, причому не окремі частини обличчя, а особистість у цілому. Слід дібрати не менше 7 епітетів, що розкри­вають характер людини та її емоційний стан. Наприклад: ця людина спокійна, лагідна, слабка, щира, доброзичлива, поступлива, проста, весела, радісна, безтурботна.

Вправа «Віддзеркалення почуттів»

Усі учасники об'єднуються в пари. Перший партнер вимовляє емо­ційно забарвлену фразу. Другий учасник спочатку повторює своїми словами зміст того, що почув, а потім намагається визначити почуття, яке відчуває партнер у момент вимовляння фрази. Партнер оцінює точ­ність обох віддзеркалень. Потім учасники міняються ролями.

Приклади ігрових ситуацій для розвитку емпатії

Інструкція до проведення. Рольова гра, що імітує психолого-педагогічну ситуацію, яка вимагає прояву педагогічної емпатії, може стати дієвим засобом розвитку емпатії за таких умов:

• якщо рольова гра своїм змістом і організаційно-методичним забезпеченням створює передумови емпатичної поведінки;

• якщо ведучий володіє вміннями педагога-режисера (уведення додаткових змінних, застосування методу «провокаційних реп­лік», використання елементарного реквізиту «простих фізичних дій», особисте включення ведучого в гру, участь у грі підставних осіб тощо), здатен викликати в учасника переживання почуттів (що реалізуються в емпатійній поведінці) ролі, яку той грає;

• якщо ведучий здійснює контроль цих почуттів шляхом спосте­реження за поведінкою учасників гри, експертної оцінки решти гравців, самозвітів, колективного обговорення поведінки кожно­го учасника гри;

• якщо ведучий під час колективного обговорення і самозвітів спо­нукає виконавців ролі до рефлексії, яка підвищує рівень вольової регуляції емпатійної поведінки.

Експертна оцінка (за п'ятибальною системою) успішності виконан­ня педагогічного завдання в рольовій грі відображає ступінь адекватнос­ті розуміння ситуації неблагополуччя, наявність емоційної реакції, ана­ліз гуманістичного змісту дій, урахування загального стилю поведінки, фіксацію часу, витраченого на прийняття рішення та досягнення мети.

Ситуація «Квіти»

Учитель входить до класу, вітається, запитує:

— Хто сьогодні відсутній?

Утім, і так бачить, що двох учнів немає — найпустотливіших. Але тут двері відчинилися й у клас увірвалися задихані хлопчиська, у руках — оберемки бузку.

— Це Вам! — сказали вони, простягаючи вчителеві квіти.

— Спасибі, але з якого приводу?

— Це вам на день народження.

— А як ви дізналися?

— Це... секрет фірми.

Але виявилось, що у «фірми» є ще один секрет. Бузок був якось дивно обламаний...

— Хлопці, а де ви взяли квіти?

— Нарвали. За нами двірник до самої школи гнався. Ситуація «День народження»

Одного разу на перерві черговий педагог підвів до класного керів­ника Толю:

— Ваш хлопчик, Олександро Федорівно?

— Мій. А що трапилося?

— Помилуйтеся, всі квіти в сусідньому дворі обірвав,— і як речо­вий доказ простягнув великий букет айстр.

Хлопчик стояв, понуривши голову і часто змахував віями.

— Навіщо ти рвав квіти, Толю? — м'яко запитала вчителька.

— Я хотів подарувати мамі. У неї сьогодні день народження. Після уроків Олександра Федорівна попросила Толю почекати її,

щоб разом йти додому. Хлопчик чекав учительку.

Він думав про те, який «подарунок» зараз одержить мама, дізнав­шись, що він заліз до чужого садочка.

Ситуація «Двійка, що зникла»

Того дня на уроці літератури в 5-му класі вчителька викликала Славка до дошки. Поставивши запитання, вона відкрила щоденник хлопчика і раптом запитала:

— А де в тебе двійки з української мови?

— Які двійки? — із здивуванням запитав Славко.— Адже ви мене не запитували.

— Ти ще сперечаєшся з учителем! Сідай, ставлю тобі одиницю. Ситуація «Не слухав»

На уроці в 6-му класі вчитель опитував учнів за попереднім мате­ріалом. Одному з учнів стало нудно, і він почав перемовлятися із сусі­дом по парті. Учитель це помітив. Звертаючись до нього, він попросив повторити поставлене запитання. Учень запитання не чув.

— Сідай! Двійка.

— За що? — запитав учень.

— За те, що не слухав,— відповів учитель.

— Але ж я все знаю,— спробував запевнити викладача шести­класник.

Ситуація «Укол»

Ви ведете дитину до лікарні на укол. Дитина боїться і плаче. Про­думайте ваші дії, слова, побудуйте ваше звернення до дитини.

Ситуація «Підготовка до уроку»

Учениця на уроці відповідає погано. На попередньому уроці, коли її запитали, мовчала. Сьогодні вона сказала вчителеві, що готова до заняття, але відповідає слабо, невпевнено. Учитель кричить на неї, звинувачує в лінощах, байдикуванні. Як почувається дівчинка? Ваша версія? Побудуйте монолог, що передає її стан.

Вправи на усвідомлення особливостей експресії

Під час вправ на усвідомлення особливостей експресії фіксують­ся особливості рухів тіла і внутрішній стан виконавця. Важливо, щоб кожен відчув особливості своєї експресії та зрозумів необхідність її комунікабельної форми. Виконуючи вправи, слід поставити за мету, щоб учасники навчилися розрізняти відтінки й особливості експресії в себе та партнерів, а також обирати адекватні й комунікативні засоби вираження ставлення до ситуації.

Вправа «Геометрична фігура»

Учасникам (усій групі або по черзі) пропонується окреслити рукою в просторі перед собою прямокутник. Завдання виявляє очевидні варі­ації в проявах експресії. Один малює в повітрі невелику фігурку, ледве обертаючи прямим вказівним пальцем, не рухаючи при цьому ні очима, ні головою. Інший підключає енергію всієї руки, його погляд синхрон­но відстежує контури уявної фігури, рухаються голова і тулуб. Третій «рубає» долонею, немов перед ним якась твердь. А хтось м'яко оперує кистю руки, удаючись до середнього або широкого жесту.

Вправа «Слон»

У коло запрошуються 4—5 учасників. Завдання: уявити, що малень­кі дітки просять маму (або тата) показати, як ходить слон. Як і слід чекати, «слони» різні: одні ступають м'яко та обережно, вони добрі та повільні, інші кидаються з боку в бік, треті — важкі, незграбні, агре­сивні. Кожен мимоволі відтворює властивий йому режим сигнальної експресії. Стереотип нав'язливий, і коли в людини жорсткий варіант рухів тіла, то йому важко поводитися інакше, навіть якщо його просять про це. Вправу можна продовжити, попросивши тих же виконавців показати, як ходить інша тварина, наприклад лисиця, кішка. Учасники з м'якою експресією легко демонструють новий образ, наділяючи його характерними рисами. У людей з жорсткою експресією кішка вельми схожа на слона і навпаки.

Вправа «Пригощання чаєм»

Учасники по черзі (4—5 осіб) повинні уявити дружню вечірку (або інтимну зустріч, ділову бесіду) і піднести присутнім чай: спершу слід узяти уявні блюдця і чашки, розставити їх на уявному підносі, налити в них уявний напій, а потім з підноса подати кожному чашку на блюдці.

Вправа чи «Чи можу я уявити?»

Учасникам пропонується зібратися в групи по 5 осіб довільно. Зав­дання: дивитися одне на одного і спробувати уявити той образ людини, яку зараз буде названо. Спробувати побачити цю людину в сльозах, розгубленою, скривдженою, у стражданні, коли вона хитрує, грубить, дратується. Варіанти: романтик, продавець на ринку, добрий кухар, питуща людина, блазень, цар (королева). (Запитання для обговорення. Кого в названих образах було побачити легко, кого — складно? Від чого це залежить?)

Вправа «Імітація інтонації»

Ведучий уголос вимовляє рядок усім знайомого вірша, але робить це з незвичними і несподіваними інтонаціями. Наприклад, добре під­ходять рядки: «В лесу родилась елочка, в лесу она росла, зимой и летом стройная, зеленая была» або: «У лукоморья дуб зеленый, златая цепь на дубе том. И днем, и ночью кот ученый все ходит по цепи кругом». Ведучий міняє інтонації несподівано усередині віршованого уривка і наприкінці, створюючи незвичний мелодійний малюнок. Присутні повинні хором відтворити уривок і всі інтонації ведучого. Зазвичай це вдається не кожному, оскільки «на слуху» заучена і простенька ритміка та мелодика вірша. Усі чують, хто різко «випадає» із загального хору і виводить звичну звукову палітру, а хто проявляє гнучкість і може повторити завдання близько до оригіналу, що прозвучав.

Вправа «Хто ви?»

Кожному учаснику пропонується написати характеристику невер-бальної поведінки одного з членів групи. Потім характеристики зачиту­ють без зазначення адресата. Група повинна визначати, кому належить ця характеристика.

Вправи на розвиток мімічної експресивності

Вправа «Як ся маєте?»

Групі пропонується мімічно відреагувати у відповідь на запитання «Як ся маєте?» так: «Спасибі, добре», «Так собі», «Не можу навіть і від­повісти», «Дуже добре», «Погано», «Швидше добре, ніж погано» тощо. Користуватися вербальними засобами при цьому не дозволяється, жес­ти допускаються мінімальні.

Вправа «Скло»

Учасники об'єднуються в пари і ведуть мімічний діалог нібито через товсте скло, що не пропускає звук. Зміст діалогу наперед обумовлюєть­ся. Наведемо один із прикладів можливого змісту:

— Доброго дня! Як ся маєш?

— Дякую, не дуже добре...

— Чому так?

— Багато неприємностей...

— Які ж?

— Посварився з мамою... кішка захворіла... гроші втратив...

— Потрібна допомога?

— Дякую, я якось сам...

— Успіху тобі в подоланні нещасть!

— Ти дуже добрий. Дякую ще раз.

Вправа «Переживання»

Пропонується створити мімічний портрет стану, що переживається. Опис стану (або настрою) фіксується на картці. Той, хто отримав карт­ку, сідає за стіл перед аудиторією і виконує завдання. Аудиторія не знає змісту картки, вона відгадує стан за мімікою. Отже, це подвійна вправа: із розуміння міміки та її застосування.

Вправа «Кіносюжет»

Група об'єднується в декілька підгруп, замислює сюжет і зміст мов­леннєвого спілкування, програє задумане в ізоляції. Потім підгрупи виносять свою роботу на загальний огляд, позбавивши звуку події, що розігруються. Глядачі визначають суть того, що відбувається, за міміч­ними показниками.

Вправа «Несподіваний гість»

Цю вправу вся група виконує одночасно. Група утворює два кола — так, щоб кожен у колі мав свого «візаві». У внутрішньому колі — «гос­подар, який відчиняє двері», у зовнішньому колі — «несподіваний гість». Зовнішнє коло поволі рухається. Коли утворюється «візаві», ведучий повідомляє, хто ж несподівано прийшов. «Господар» показує своє ставлення до появи несподіваного гостя. Без урахування жорстких правил етикету.

Вправа «Мімічна відповідь на запитання»

Члени групи по черзі ставлять один одному запитання, але відпо­відати на них можна тільки мімічно.

Вправа «Маски в спілкуванні»

Вправа на усвідомлення своїх індивідуальних способів відходу від щирого, відкритого спілкування. Ведучий пропонує учасникам на вибір картки, де задані маски: байдужості; прохолодної ввічливості; зарозумілої неприступності; агресивності («спробуй не виконати моє бажання»); слухняності або догідливості; удаваної доброзичливості або співчуття; простодушно-дивакуватої веселості. Оскільки в групі більш ніж 7 осіб, то 2-га і 6-та картки повторюються. Тепер учасники по черзі повинні продемонструвати свою «маску». Варіант 1

Кожному учаснику слід пригадати або придумати ситуацію, яка до­помогла б зобразити маску і продемонструвати її всім. Варіант 2

Кожен учасник повинен обрати собі партнерів та інсценувати без слів або зі словами ситуацію, відповідну масці. Інсценування закінчу­ється «живою фотографією»: маску потрібно втримувати на обличчі упродовж двох хвилин.

Коментар. Варіант 2 є переважним, оскільки він знижує тривож­ність і деяку штучність завдання. Після заняття можна дати домашнє завдання: у зошиті для самоаналізу виписати, якими «масками» учас­ники найчастіше користуються в житті, чим ці «маски» допомагають і чим заважають у спілкуванні.

Вправа «Усмішка»

Учасникам пропонується розставити товаришів по колу відповідно до того, як сприймається їхня усмішка: а) від напруженої до спокійної; б) від вільної до скутої; в) від радісної до сумної. Зробити спробу пере­дати доброзичливу усмішку по ланцюжку, дивлячись одне на одного.

Вправа «Вираз обличчя»

Учасникам пропонується розташувати товаришів по колу залежно від виразу обличчя: а) від сумного до веселого; б) від того, що розташо­вує до спілкування, до того, що насторожує; в) від того, що стомилося, до того, що відпочило.

Вправа «Дзеркало»

Одна людина показує яку-небудь гримасу сусіду. Той, у свою чергу, «передражнює» її якомога точніше і передає далі своєму сусіду. «Грима­са» передається по колу. Вправа закінчується, коли вона повертається до першого учасника. Так само «передаються» ще декілька емоцій.

Запитання для обговорення

• Яким є механізм пізнавання емоцій і почуттів?

• Чи легко було їх передавати? Дізнаватися про них? Чому?

• Які емоції були важчими для відтворення? Чому?

Вправа «Передавання почуттів»

Усі встають одне за одним. Останній повертає передостаннього і передає йому мімікою яке-небудь почуття (радість, гнів, печаль, зди­вування тощо). Друга людина повинна передати наступній те саме почуття — і так за ланцюжком. У першого в ланцюзі питають, яке почуття він отримав, і порівнюють з тим, яке почуття було надіслано спочатку.

Вправа «Вчитель»

Членам групи пропонується по черзі грати роль учителя. «Учитель» пише на дошці. «Учні» повинні писати в цей час у зошитах. Раптом лунає якийсь «гамір». «Учитель» обертається, виражаючи на своєму обличчі здивування, засудження, вимогу, очікування, гнів, страждання тощо.

вправи на розвиток емоційної виразності

Вправа «Крокодил»

Учасники об'єднуються у дві команди. Кожна загадує слово-поняття. Слово повідомляється на вушко члену іншої команди. Він може тільки зобразити це слово своїми жестами і мімікою. Його група ставить навідні запитання. Запитання ставлять так, щоб на них можна було відповісти «так», «ні», «не знаю». Не можна нічого говорити сло­вами. Виграє та команда, яка зуміє відгадати більшу кількість слів.

Вправа «Зовнішнє вираження емоцій»

Кожен учасник одержує репродукцію живописного портрета. Він повинен «пожвавити» портрет, тобто прийняти позу, вираз обличчя і сказати декілька реплік, відповідних міміці та позі зображеного.

Вправа «Віддзеркалення емоційного стану» («Дзеркало»)

Усі учасники об'єднуються в пари. Один виконує роль дзеркала, яке повинно відобразити показаний партнером емоційний стан. Впра­ва виконується за допомогою міміки і пантоміми. Кожен виконує впра­ву тричі (різні емоційні стани).

Вправа «Зображення»

Зобразити за допомогою жестів і міміки психологічні особливості людини (себе, іншого), зміст прислів'я, приказки.

Вправа «Почуття»

Учасники пишуть на аркушах паперу яке-небудь почуття. Картки збирають і перетасовують. Потім кожен учасник обирає будь-яку карт­ку. Йому необхідно показати те почуття, яке написане на ній. Показ може бути мімічним або пантомімічним. Інші висловлюються про сприйняття цього показу. Ведучий не повинен розкривати секрет відра­зу після перших висловлених припущень. Необхідно, щоб висловилися всі учасники. Кожен показує декілька почуттів.

Запитання для обговорення

• Чи сприймали вас адекватно?

• Чому було складно визначати почуття?

• Розкажіть про свої враження.

Вправа «Список емоцій»

Групі пропонується назвати якомога більше слів, що позначають емоції. Потім один учасник показує обрану ним емоцію мімікою та жестами, не називаючи її. Решта відгадують. Той, хто відгадає першим, показує обрану ним емоцію.

Ускладнений варіант

Вправа проводиться в колі: одна людина називає емоцію — решта її показують.

Запитання для обговорення

• Яке слово було найважче показати?

• Чи в усіх був однаковий вираз обличчя під час зображення емоції? Чому?

• Чи можуть люди відчувати однакові емоції та мати різний вираз обличчя? Наведіть приклади таких ситуацій.

завдання для самостійної роботи

Педагогам пропонується виконати наведені далі завдання:

• Постежити за собою в процесі взаємодії з близькими людьми: зро­зуміти їхній стан, відчути їх, вислухати.

• Знаходячись у транспорті, придивитися непомітно до чийогось обличчя. Спробувати уявити це обличчя всміхненим, засмученим, переляканим, глузливим, ніжним тощо. Спробувати уявити ті від­чуття, які відчуває людина цієї миті.

• Постежити за собою. Визначити, які емоційні прояви є для вас типовими, який спосіб взаємодії з негативними емоціями у вас переважає.

• Уважно розглянути своє обличчя в дзеркалі, не критикуючи себе. Постаратися виразити мімікою дружелюбність, відвертість, неза­доволення. Визначити, що вдається краще. Постаратися виразити дружелюбність, доброзичливість різною мірою, від увічливої сим­патії до обожнювання. Після цього поставити собі запитання: «Що я зараз відчуваю?» Проаналізувати цей експеримент. Щоб позбути­ся похмурого або гордовитого виразу обличчя, уранці перед дзер­калом показати собі язика, посміхнутися. Налаштувати себе на те, що впродовж дня у вас повинен бути не «казенний» вираз обличчя.